тримають у руках юнаки, яким віросповідання забороняє служити у війську
До Бога кожен з нас приходить по-своєму. Андрій Білецький, наприклад,
народився в сім'ї віруючих. Але сказати, що з раннього дитинства пройнявся
вірою у Всевишнього, не можна.
– До церкви п'ятидесятників, до якої належать і мої батьки, я прийшов аж у 14
років, - розповідав мені Андрій. - Зате вибір мій був свідомим, добре
обдуманим.
Сергій Богданенко, Едуард Ярмоленко, Олександр Кожуховський теж, як висловилися
самі хлопці, прийшли до Бога "у зрілому віці". Незважаючи на деякі відмінності
в релігійних поглядах, цих юнаків об'єднує те, що всім їм віра забороняє брати
до рук зброю. І коли б їм випало йти до війська за часів колишнього Союзу, на
цю обставину, звісно, ніхто не звернув уваги: якби відмовились хлопці одягти
солдатські однострої, їх відправили б туди, де Макар телят не пас... Але зі
здобуттям Україною незалежності релігійна ситуація докорінно змінилася: вже
наприкінці 1991 року було прийнято Закон України "Про альтернативну
(невійськову) службу". У ньому, зокрема, написано: "Право на альтернативну
службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку
суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих
згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не
допускає користування зброєю".
Нашим читачам, гадаю, буде цікаво дізнатись, де саме проходять альтернативну
службу. Працюють вони на підприємствах, в установах, організаціях, що
перебувають у державній або комунальній власності, діяльність яких пов'язана
із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля,
будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у
патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.
Юнаки, про яких я згадував, служили, наприклад, при територіальному центрі
соціального обслуговування, допомоги та захисту одиноких пенсіонерів,
інвалідів та малозабезпечених Подільського району міста Києва.
Впродовж 27 місяців (такий термін перебування на альтернативній службі) хлопці
ремонтували самотнім громадянам меблі, сантехнічне обладнання і навіть самі
помешкання. Жодної скарги на них не надходило. Більше того, старенькі
телефонують до центру і дякують за допомогу, яку їм надають альтернативники.
Втім, я мав і сам нагоду переконатись у тому, як юнаки ставляться до
виконання своїх обов'язків.
...Чоловік Марії Артьомової, до якої ми приїхали, загинув у роки Великої
Вітчизняної війни. Тож Марія Василівна сама виховала доньку, працювала аж до
72 років. Держава "віддячила" її тим, що призначила за піввіковий трудовий
стаж мізерну пенсію. Розраховувати на допомогу доньки не доводиться, бо та
прикута до ліжка важкою хворобою. Є, щоправда, онука Жанна і восьмирічний
правнук Сергійко, котрі мешкають разом з нею в одному будиночку, який потрібно
власноруч опалювати взимку. Знаючи, як їм важко, хлопці і взяли над цією
сім'єю шефство: рубають дрова, ремонтують паркан, скопали присадибну ділянку.
Я щиро їм вдячна, - сказала в розмові зі мною Марія Василівна. - Впевнена,
що хлопці справді вірять у Бога. - Принаймні їхні вчинки збігаються з тим,
чому вчить нас Христос.
Сергій ЗЯТЬЄВ "Народна армія"
Газета "Народна Армія" 2004.06.12
